Ігор Гордійчук: від мрійливого хлопчика з Кореччини до Героя України
-
-
>
-
>
-
>
3785
Він з дитинства мріяв стати війсковим, і став. Генерал Ігор Гордійчук родом із невеличкого села на Кореччині, очолює військовий ліцей Богуна у Києві.
Був в його житті момент, коли його вже зарахували до «200-х».
Про це та багато іншого читайте в нашому матеріалі.
Натхненний дядьком-офіцером, фільмами про війну і дідом-упівцем
Ігор Гордійчук народився 12 листопада 1972 року в селі Залізниця Корецького району на Рівненщині.
Маму він називає «сільською інтелігенцією». Серед односельців пані Софія користується таким авторитетом, що понад 30 років обіймала посаду сільської голови. А батько, Володимир Олександрович, працював у пожежно-сторожовій охороні.
«Нормальна така сім’я, працьовита», – усміхається Гордійчук.
Про військову кар’єру майбутній Герой України почав мріяти з дитинства – надихнув приклад дядька, маминого брата. Професійний військовий, він щороку приїздив у гості до сестри, і своїми розповідями на все життя прищепив племіннику любов до військової служби.
Вже у четвертому класі традиційний твір на тему «Ким я хочу бути» Ігор присвятив професії офіцера. І відтоді залишався вірним своїй мрії аж до випускного класу.
«Тоді якраз була війна в Афганістані, я про це зі старшими хлопцями багато розмовляв. Це ж дитинство, розумієте – романтика… Виховувались же на фільмах про війну: «В зоні особливої уваги», «Хід у відповідь», «Офіцери»… Цікаво було!» – пригадує Гордійчук.
Якому, попри пропагандистську романтику радянських стрічок про війну, судилося стати одним із найбільш патріотичних офіцерів у війську незалежної України.
«Правильному» формуванню громадянської свідомості посприяло виховання в патріотичній українській сім’ї. Дід Ігоря по батькові навіть пробув кілька місяців в УПА – щоправда, як стверджує Гордійчук, не воював.
«Він тоді ще зовсім хлопчаком був, років 16. Ховався з боївкою в лісі, допомагав у складовій забезпечення, але до зброї їх таких ще не допускали. Це ж як наші хлопці…» – з нотками батьківської турботи в голосі каже начальник ліцею імені Богуна.
Як розповідала місцевим журналістам мама Гордійчука Софія Родіонівна, після війни її свекор майже десять років провів на засланні.
«Він мав великий вплив на Ігоря, вчив його любити та захищати свою країну, свій край», – каже мама Героя.
За її словами, син «долучився» до боротьби за вшанування пам’яті героїв національно-визвольних змагань іще до свого народження.
Поблизу Залізниці є братська могила, де поховані 33 бійці УПА. Восени 1972 року там прокладали дорогу, і курган за планом мали зрівняти з землею. Софію Гордійчук тоді вперше обрали головою сільради. І вона, на восьмому місяці вагітності, поїхала в район – умовляти не руйнувати могилу. Хтось із начальства виявився забобонним: оскільки вагітним відмовляти не можна, дорогу проклали збоку кургану.
А десь за місяць народився Ігор.
«Така політика»: залишитися в Україні просто б не дозволили
До дитячої мрії сина стати офіцером батьки спершу поставилися скептично. Та коли переконалися, що все серйозно, не заперечували.
У сім’ї він середульший – є молодший брат і старша сестра, яка вже багато років живе у Польщі. Ще за часів СРСР на практиці в Нетішині познайомилася з поляком, вийшла заміж і переїхала до нього. Разом зі своїми двома синами вони часто приїздять в Україну до батьків. І мабуть, невипадково тепер уже один з племінників генерала Гордійчука обрав для навчання Військово-морську академію у Гданську.
Самому ж Ігореві довелося їхати на навчання далеко від рідного краю. Залишитися в Україні йому просто б «не дозволили».
«Така була політика – розсилали українських військовослужбовців якомога далі від дому. Звісно, спробувати вступити «дозволяли» й тут, але це було просто неможливо», – розповідає Гордійчук.
Дізнавшись, що хлопець планує здобути загальновійськову спеціальність, у військкоматі йому запропонували на вибір кілька навчальних закладів. Усі – в інших республіках колишнього СРСР: Алма-Ата, Владикавказ, Баку, Тбілісі, Ташкент…
Гордійчук написав рапорт на вступ до Омського вищого загальновійськового командного училища (зізнається: обирав зі «слов’янських» міст, а їх у переліку було лише два – Омськ і Новосибірськ).
«Будемо голодувати, але Росії не присягнемо!»
Це був 1989-й. І незважаючи на юний вік, курсант Гордійчук відчував, що варто чекати великих змін. Разом з однокашниками він зачитувався книжками Віктора Суворова, який викривав радянські міфи про роль СРСР у розв’язуванні Другої світової війни.
«Ми вже тоді підозрювали, що щось не так… Гонка озброєнь, прогнила економічна, фінансова, політична система – видно ж було, що брехня це все. Зрештою система повністю згнила, і совок розвалився сам собою. Це те, що чекає й нинішню імперію зла, Московію!» – переконаний Гордійчук.
Розуміння додав і цілком тривіальний момент – дядько Ігоря виграв профспілкову путівку у Фінляндію. З країни розвиненого капіталізму він привіз не лише магнітолу за 25 карбованців, а й розповіді про те, як, виявляється, можна жити за межами «совка».
«Він розказував, як вони там живуть… А я думав: чому ми так не живемо?! Ми ж, українці, працюємо цілодобово, а живемо в злиднях – тільки партійна верхівка розкошує!».
В таких буремних роздумах минув для Гордійчука перший рік навчання в Сибіру. А на другий, у жовтні 1990-го, в Україні почалася «Революція на граніті». Однією з вимог студентського голодування було «повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями виключно на території республіки».
Минуло зовсім небагато часу, і Україна здобула Незалежність. На той час українські курсанти Омського загальновійськового училища вже чітко вирішили: треба повертатися додому.
Але процес повернення виявився непростим. Адже тим, кому вчитися залишалося більше, ніж до кінця навчального року, треба було ще отримати переведення в Україну.
«Ми всі – загалом в училищі українців десь 70 було, а конкретно в моїй групі близько 20, – написали рапорти, що хочемо додому, в Україну. Але відпускати нас не хотіли. Футболили папери туди-сюди… Ми ж у більшості були на сержантських посадах – або відмінники, або хорошисти, на 90% із суперпозитивними характеристиками, кандидати на золоту медаль і таке інше…» – розповідає генерал Гордійчук.
Довчатися в Омську – означало після випуску приймати присягу відповідній державі. І тоді українські курсанти пригрозили керівництву училища: «Будемо голодувати, але Росії не присягнемо».
Погроза спрацювала.
«А на порозі Ігор − танцює і співає, що повернувся в Україну!»
Наступний навчальний рік для Ігоря Гордійчука пройшов уже в Київському військовому інституті сухопутних військ, яке він у 1994-му закінчив з відзнакою.
«Однієї ночі стукає хтось у вікно. Відкриваємо двері – на порозі Ігор з однокурсником танцюють і співають, що повернулися додому, в Україну!» – пригадують той радісний момент батьки.
Запитуємо Ігоря Володимировича, як склалася доля його патріотичних одногрупників.
Гордійчук відповідає: один знайшов його в госпіталі, де на той час уже Герой України лежав з тяжким пораненням, ще один однокурсник відгукнувся буквально кілька місяців тому.
«На жаль, більшість із них пішла зі Збройних сил, і ми втратили зв’язок…» – констатує бойовий генерал, який у 2019-му відзначатиме 30-річчя військової служби.
Свою кар’єру в ЗСУ він починав у 161-й окремій механізованій бригаді в місті Ізяслав Хмельницької області. Був командиром розвідувального взводу, механізованого взводу, механізованої роти, заступником командира механізованого батальйону, командиром окремого танкового батальйону, танкового лінійного батальйону.
І щороку писав заяви на подальше навчання.
Коли нарешті «відпустили» – закінчив київську Національну академію оборони (тепер – Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського).
«Винищували цілеспрямовано: скорочували найкращі частини»
Надалі талановитому офіцеру довелося змінити чимало частин і посад.
«Тоді армію щороку цілеспрямовано знищували. 2001-2003-й – це було суцільне скорочення. Причому скорочували найкращі, найбільш боєготовні частини, де були найкращі люди й найкраще озброєння! Це все робилося спеціально», – наголошує Гордійчук.
Каже, хвилювався не так за себе – не сумнівався, що для нього робота завжди знайдеться, – як за сім’ю: «Тільки приїхали, обжилися – вже переводять на вищу посаду або на навчання. Я ж тільки приїхав! А вже треба їхати далі».
Донька щоразу змінювала школи, дружина Тетяна терпляче облаштовувала сімейний затишок у службових помешканнях і зйомних квартирах.
«Вона перша до мене підійшла»
«Коли я виходила заміж за Ігоря, знала його девіз: «Робота заради сім’ї». Тоді зрозуміла своє покликання: підтримувати чоловіка, хоч би що сталося», – розповідала торік в інтерв’ю «Урядовому кур’єру» пані Тетяна.
Після 2014 року жертовна дружина Гордійчука, яка перші роки після поранення підтримувала його й у цілком буквальному сенсі, стала відома всій Україні. Сам Ігор ніжно називає свою Таню сімейним «головнокомандувачем».
«У нас у сім’ї паритет. На роботі Ігор генерал, а вдома – я. За час, прожитий у шлюбі, навчилася багатьох речей. Часом і смуток охоплював, і жаль, ставало шкода себе. Був мирний час. Тоді я не знала, що на мене чекає через кілька років, – зізнається пані Тетяна. – Любов, повага, розуміння і величезне терпіння має бути у стосунках між чоловіком і жінкою. Треба вміти віддавати».
- Як ви познайомилися? – запитуємо в генерал-майора.
– Випадково. Хоча й навчалися в одній школі. Ми з сусідніх сіл, і в моєму селі була тільки початкова школа, а в сусідньому – восьмирічка. Знали одне одного в обличчя. Але вона на два роки за мене молодша, а кого у школі цікавлять малі? (сміється)
А от коли я вже курсантом приїхав додому у відпустку, то зустрілися на дискотеці. Таня тоді вже вчилася в Рівному у технікумі й теж приїхала на канікули.
І вона перша до мене підійшла! Запросила на танець. Так ми й «відновили знайомство»…
Але я пообіцяв, що поки погони не отримаю – женитись не буду. Тому закінчив училище, отримав лейтенантські погони – і тоді ми одружилися.
Коли «головнокомандувач» – старший солдат
Через два роки, у 1996-му, у молодого подружжя народилася дочка.
А ще через якийсь час Тетяна Гордійчук також стала військовою.
«Я й не прихильник був, щоб вона йшла в Збройні сили. Але коли ми жили в Ізяславі, там узагалі не було ніякої роботи. Злидні були страшні. Ми по три-чотири місяці зарплати не отримували. Батьки тоді дуже допомагали, – зізнається Ігор Володимирович. – І дружини наші почали потроху призиватись – в одного дружина пішла, в іншого… Ну й Таня тоді теж вирішила піти на контракт.
Я не те щоб був категорично проти, але переживав трохи. Кажу: Тань, я завжди тобі готовий допомогти – але я ж не буду за тебе на полігоні, на виході… Всі ж дивляться. А я вже був тоді начальником штабу 8-ї бригади спецпризначення, потім – полку. Не використовуватиму ж я службове становище!
Я ще молодий був, але вже тоді категорично не сприймав будь-яких проявів корупції. Але вона одразу сказала: я сама все буду робити. Вона в мене добросовісна, мотивована».
Старший солдат Тетяна Гордійчук тепер служить у частині зв’язку при Генштабі. А донька Марта навчається в Національному університеті ім. Тараса Шевченка на західноєвропейській філології (англійська й іспанська мови).
Особливого бажання продовжити військову династію у Марти не виникало.
«Хоча мама її мотивувала, – каже генерал Гордійчук. – А я, чесно кажучи, не дуже. Але донька за порадою мами їздила у військовий інститут (при університеті), дивилася, як там усе. І не надихнулася. Каже: я вже за 20 років на вас достатньо надивилася, як ви зі своїми бебехами постійно з місця зриваєтеся, щоб не мати жодного бажання стати військовою».
Як і належить повністю демократичній сім’ї, куди їй вступати – дочка обирала сама.
«Єдине, на що я її мотивував – щоб не за кордон. Я вважаю, що на сьогодні вмотивована людина може здобути в Україні набагато більше», – наголошує генерал Гордійчук.
Англійську вивчив самотужки
Втім, нагода повчитися за кордоном у Марти була. Адже сам Ігор Володимирович рік навчався у США, де весь цей час жив разом із сім’єю.
І для того, щоб отримати таку нагоду, генерал самотужки вивчив англійську мову. Якою вільно спілкується і зараз, намагаючись щодня підтримувати свій «інгліш» в активному вжитку.
Ще з часів навчання Гордійчук добре знав німецьку, мав диплом військового перекладача. (Згодом на пристойному рівні вивчив іще й польську – коли долучився до створення українсько-польсько-литовської бригади).
Але коли для українських військовослужбовців з’явилася можливість долучатися до міжнародних миротворчих місій, зрозумів: без англійської не обійтися.
«Для солдатів це необов’язково, а от для офіцера знання англійської – безумовний критерій. Тому я зараз наполягаю, щоб наші ліцеїсти з дитинства її вчили і знали на високому рівні», – каже начальник військового ліцею імені Богуна.
Перед Сполученими Штатами в його кар’єрі були війська спеціального призначення. Зізнається: потрапив туди випадково. Як завжди, був у кадровому резерві, і коли прийшла телеграма із запитом на війська спецпризначень – не бачив підстав відмовлятися. Тим паче, що бригада (а потім і сформований на її основі 8-й окремий полк спецпризначення, де він став командиром) базувалася в «рідному» Ізяславі, звідки колись починав.
Коли у 2007 році розпочався процес створення Сил спецоперацій ЗС України, Гордійчук протягом недовгого часу стояв біля їх витоків. Але після приходу до влади Віктора Януковича формування ССО було згорнуто, і повернулися до нього вже аж у 2015-му, в розпалі війни з Росією…
«Вони все роблять правильно. А ми – ні»
На посаді командира полку Гордійчук провів рекордний для себе термін – п’ять років. Амбіційному полковнику хотілося рухатись далі, і він «попросився» на навчання за кордон. Спершу вдалося потрапити на 4-місячні курси в Канаді, де склав усі необхідні мінімуму з англійської, а далі – рік навчання у Коледжі сухопутних військ Збройних сил США.
Там патріотичний офіцер остаточно переконався в тому, що усвідомлював ще з часу читання книжок Суворова в Омську й обурення зумисним розвалом української армії.
«Вони все роблять правильно. А ми – неправильно. Ми – це совок, тодішня Україна, кагебешна Україна Кучми, Януковича, бандюків цих… А вони – це НАТО, цивілізований світ: Європа, США, Канада, Австралія…»
Розповідаємо генералу, як під час перших днів мобілізації у 2014 році один з авторів цього матеріалу був вражений інформаційними стендами про армії й озброєння умовних країн-противників в армійських казармах. До когорти «умовних противників» на той час – через два з гаком десятиліття після здобуття Незалежності! – входили виключно держави Північноатлантичного блоку – бундесвер, Пентагон…
Гордійчук навіть не дивується – і ще раз нагадує про те, що українську армію розвалювали й дезорієнтували невипадково.
– Коли в академії оборони Незалежної України нас вчили готуватися до війни з НАТО, ми вже тоді крутили пальцем біля скроні. Та нам у них треба вчитися і вчитися, а ми з ними воювати збираємось! Але розуміння цього було далеко не в усіх.
- А ви, Ігоре Володимировичу, коли зрозуміли напевне, що війна у нас буде не з НАТО, а з Росією?
– Для мене перші симптоми цього стали очевидними тоді, коли в Росії прийшов до влади Володимир Путін. Коли вони придушили всю демократію, Єльцина споїли…
Було чітке розуміння: щось не так. КДБ бере реванш. А отже, все йде до великої біди.
«Після війни в Грузії сумнівів не залишилося: наступною буде Україна»
Наступним радикальним поштовхом стала війна в Грузії.
Я тоді саме навчався у США. Окрім американців, на курсі було загалом 42 представники інших держав. Із пострадянського табору, окрім мене – військові з Естонії і Грузії.
І от ми з грузином, Іраклієм Дзнеладзе, спостерігали за всіма серпневими подіями в інтернеті. І вже тоді з’явилося чітке розуміння: наступною може бути Україна.
- Це правда, що ви навіть свою «дипломну» роботу в коледжі присвятили темі ймовірної війни з Росією?
– Так. Я цю роботу з собою привіз (киває на шафу), вона не секретна. Тема приблизно така: «Як унеможливити розвиток взаємовідносин між Україною і Росією в бік воєнних дій».
Бо якщо до Грузії можливість нападу РФ на Україну була ще більш-менш «віртуальною», то після Грузії вже не було сумнівів, що це – реальність.
- Ви підтримуєте зв’язки із Дзнеладзе та іншими товаришами по навчанню у США?
– Так, вони періодично приїздять в Україну. Іраклій був начальником Об’єднаного штабу ЗС Грузії, зараз представляє свою державу при штаб-квартирі НАТО. А генерал-майор Індрек Сірель (нинішній в.о. командувача Сил оборони Естонії – «Н») нещодавно приїздив, бачилися.
Коли я на реабілітації у США лежав, то американці теж приходили, навідували.
«Афганістан порівняно з АТО був дитсадком»
У 2010 році Ігор Гордійчук проходив службу в складі міжнародного контингенту в Республіці Афганістан. Каже, отримав там добру «підготовчу школу», уроки якої стали дуже в нагоді у 2014-му на Донбасі…
«Ну, насправді, якщо порівнювати – то Афганістан був такий собі дитячий садочок… Але там ми дізналися, що таке мінна війна, що таке перевірка, самозахист і самооборона. Саморобні вибухові пристрої – це була найбільша небезпека».
Також Афганістан «познайомив» миротворців з можливістю раптового обстрілу в будь-який момент.
«Хоча там, звісно, не було такого, як у війні з Росією, коли й важка артилерія, і «гради», і все це без упину. В Афганістані обстріли були переважно одиночні. Ми відпочиваємо, а тут ракета летить прямо на нашу казарму…» – пригадує генерал-майор.
Завдяки цьому, каже Гордійчук, учасники миротворчого контингенту здобули корисну навичку: не панікувати, коли стріляє й вибухає.
Згодом в АТО це вміння виявилося дуже корисним.
«У багатьох мобілізованих, коли обстріли були, починалася паніка… якщо чесно, просто боляче на них було дивитися», – зізнається.
Цьому сьогодні в ліцеї Богуна навчають і майбутніх офіцерів: стріляти в умовах світло-шумових ефектів, з вибухами.
«Тут так не можна, бо це ще діти… А от у військах спеціального призначення ми солдатів вчили так: їхали на бійню, брали кишки, кров – і розкидали це під час навчання. Щоб звикали! Бо в АТО незвичні до такого бійці, бувало, навіть побачивши кров – втрачали свідомість. А тим більше, коли товаришам відривало пальці, руки, ноги», – розповідає герой оборони Савур-могили.
Савур-могила, яку «не можна називати»
Про свої найвідоміші бої Герой України Гордійчук зараз намагається не згадувати. Такими є рекомендації лікарів, яких він чітко дотримується – адже прагне якнайшвидше повністю відновитися після надскладного поранення.
Повернувшись в Україну після Афганістану, він обійняв посаду першого заступника начальника Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного.
А після початку буремних подій на сході, у квітні 2014 року, Гордійчук був призначений на посаду начальника центру оперативного керівництва — заступника начальника Головного командного центру ЗСУ.
З такої посади він цілком би міг не їхати в саме пекло боїв на передовій. Але попросився туди сам.
«А як інакше? Я кадровий військовий, я маю відповідні знання й уміння – це моя робота, мій обов`язок бути там!» – наголошує Ігор Володимирович.
Там же, в АТО, він отримав свій нині знаменитий позивний – «Сумрак».
Не «Сумрак», а «Гордєй»!
Кожен, хто спілкувався з Гордійчуком особисто, підтвердить: цьому сонячному чоловіку, який випромінює шалений оптимізм навіть після всього, що пережив, «сутінкове» псевдо, м’яко кажучи, не підходить.
«Я б узяв собі інший позивний – Гордєй! Мене так і в школі, і в училищі називали. Але коли я приїхав на призначення [в зону АТО], там уже була таблиця позивних посадових осіб. Мені дістався Сумрак», – пояснює офіцер.
Після прибуття в зону бойових дій Гордійчук потрапив в оперативну групу з на той час першим заступником начальника Генштабу Віктором Муженком.
«Він був старший нашої бойової групи. Я був однією з робочих одиниць – помічник начальника розвідки спецоперацій. Яке завдання дадуть – те й виконував. Уже на місці нам ставили задачі, виходячи з досвіду і можливостей кожного. Але ми всі прийшли туди за власним бажанням. За покликом серця.
Починали з Ізюма, потім – Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ, Дебальцеве (ще перша, успішна операція). Там тоді Юра Содоль був головний молодець, Женя Мойсюк, Андрій Ковальчук. Це хлопці, яким честь і хвала, вони дуже-дуже допомагали», – розповідає «Гордєй».
Підтверджує, що нинішній НГШ воював нарівні з усіма.
«У мене збереглося кілька фотографій, де ми з Муженком виконуємо роль… скажімо так, я солдат, він – сержант, або він снайпер – я помічник снайпера. Ми з ним були в одному гелікоптері, в одному літаку, в одному БМП чи БТРі – багато де. І в тому числі на Савур-могилі він теж був декілька разів», – підходить до найскладніших для себе спогадів герой боїв за цю стратегічну висоту.
«Ми не вірили, що вони перейдуть кордон. Це ж дипломатичний скандал, війна!»
Про бої за Савур-могилу написано й сказано вже стільки, що в розмові з нашим Героєм ми зумисне вирішили не зупинятися на цій темі окремо.
В інтерв’ю зразка 2016 року Гордійчук багато розповідав про те, що запам’яталося: як упродовж 12 днів героїчні, але розрізнені групи українських бійців під постійним шквальним вогнем, без води і їжі, а згодом уже майже й без боєприпасів, стояли за Савур-могилу на смерть.
Основу оборони, як найбільш мотивовані й запеклі, складали три добровольчі групи: «Крим» (вони справді вийшли з окупованого півострова), добровольці з Луганська і з Харкова – переважно учасники Революції гідності. Також висоту боронили залишки підрозділів від 51-ї бригади, тактична група «Колос», і підрозділів повітряно-десантної бригади.
Уже не маючи жодних сумнівів у тому, що воюють проти регулярних військ РФ, захисники Савур-могили все одно були шоковані, коли росіяни почали гатити по них важкою артилерією зі своєї території.
«Ми спочатку не вірили, що вони можуть піти в наступ. Це ж було порушення кордону! Ми його, кордон, добре з Савур-могили бачили. І були певні:
Якщо вони сунуться – це буде відкритий дипломатичний скандал. Це ж відкрита війна, агресія! Це приведе до світового резонансу – є ж якісь меморандуми, угоди.
Ми не думали, що вони просто так собі – раз і відкрито підуть… І все».
Товариші по службі згадують, як Сумрак вражав їх своїм оптимізмом і енергією: «Я до того ще ніколи не бачив, щоб командир кричав не «вперед, в атаку!», а «за мною, в атаку!»».
Гордійчук справді до останнього вірив в успіх. І в те, що їм прийдуть на допомогу. А сам постійно сварився з командуванням, яке не давало артилерії наказу бити по російських військах у відповідь.
«Найважче було дивитися в очі солдатам. Коли ти їм кажеш: от зараз підійде підмога, вже підходять, зараз будуть – а їх нема. Але я ж не вигадував це – я ж мав зв’язок! Це вже потім я дізнався, що багато хто просто казав… і не збирався йти. Я з тими людьми, які не дійшли, не спілкуюся. Бог їм суддя», – казав Гордєй у 2016-му.
Падіння Савур-могили
В останні дні оборони посічений залпами російських танків монумент меморіального комплексу «Савур-могила» обрушився на українських захисників.
«Найближче був Темур Юлдашев – його сильно контузило. Ми з ним туди перші побігли, щоб тримати оборону від піхоти, коли почалася масована комплексна атака. Я був трохи далі – і в мене були тільки дрібні осколкові поранення, плюс контузія. Ну, це була вже друга контузія в ці дні», – розповідав Гордійчук.
Про те, що Темур так і залишився там, на Савур-могилі, він дізнається майже через рік. Останки Юлдашева ідентифікували тільки навесні 2015 року, коли Гордійчук проходив у США реабілітацію.
Коли 24 серпня змучені бійці нарешті отримали команду відходити й приєднатися до решти військ, ті, кому вдалося вийти у вказаному командуванням напрямку, потрапили просто в Іловайський котел.
У машину, де був полковник Гордійчук, влучив снаряд. Після цього він уже нічого не пам’ятав. А вражені підлеглі з жахом спостерігали, як їхній командир, якому осколком знесло ледве не половину черепа, все одно намагається командувати боєм проти російської наволочі.
Переважаючі сили противника швидко взяли їх у полон, але на той час невгамовний Сумрак уже знепритомнів. Добивати його вороги не вважали за потрібне – з такими травмами просто не виживають.
«Зарахували до «200-х»»
Гордійчук пролежав на полі бою дві доби. Коли його знайшли представники Червоного Хреста, без вагань зарахували до «двохсотих». І лише потім дивом помітили, що «загиблий» подає слабкі ознаки життя.
Згодом медики скажуть: його врятувала лише втрата свідомості. Прийшовши до тями, з таким пораненням він би точно не вижив.
Найгіршим виявилась навіть не сама травма, а запалення, яке почалося після двох діб під палючим сонцем, серед трупного смороду й мух.
Фахівці військового госпіталю Дніпра рятували його кілька днів. Потім вони зізналися дружині – надії майже не було.
А спершу ні Тетяна, ні батьки Ігоря впродовж довгих діб не знали, де він і що з ним. Лише коли безіменний офіцер (росіяни забрали в нього всі документи й записи) опритомнів, у госпіталі змогли з’ясувати його ім’я.
Допомогла доля.
«Пам’ятаю, як, мабуть, уперше прийшов до тями і прочитав на бейджі медсестри своє прізвище. Кажу їй: «Я – Гордійчук». А вона мені: «Це я – Гордійчук»», — розповідав полковник.
Коли медсестра Катя переконалася, що пацієнт не марить, і акуратно розпитала – виявилося: вони земляки, обоє з Корецького району. Тоді Катерина Гордійчук розшукала батьків пораненого і повідомила, в якому стані лежить у лікарні їхній син. А вже вони подзвонили Тетяні, яка примчала у Дніпро рятувати чоловіка.
Далі боротьба за життя продовжилася в Центральному військовому госпіталі Києва. Саме там полковникові Гордійчуку президент Петро Порошенко особисто вручив зірку Героя України.
Потім – рік лікування у США, де Герой заново вчився ходити, та й просто стояти на ногах. Після повернення в Україну йому зробили ще одну складну операцію, вставивши на місце пошкодженої частини черепа канадську титанову пластину.
І знову були довгі місяці роботи над собою. Адже операція прогнозовано «відкинула назад» – і йому довелося по-новій наверстувати те, чого раніше вже досягнув у Штатах.
А 24 серпня 2016 року вся Україна плакала, коли Ігор Гордійчук, підтримуваний Героями України Андрієм Ковальчуком та Валерієм Чибінєєвим, отримував з рук президента генеральські погони.
«Англомовний майстер спорту з бажанням служити Батьківщині»
Тепер військові психологи називають його «надзвичайно сильним мотиваційним спікером», яких є для військових живим прикладом успішного виходу з кризи після поранення, морального і ментального відновлення.
Сам він каже, що повністю відновитися морально допоміг спеціальний курс психологічної реабілітації у США.
І зізнається:Дуже боляче дивитися, як багато хто з бойових побратимів опустив руки, бо «все пропало», «ганьба», «зрада»…
«Мені важко їх переконати. Сваритися на них я не можу, бо це близькі, дорогі мені люди. Я кажу їм: не переживай, усе робиться правильно – просто досі цього ніхто не робив. Якщо армію розвалювали 20 років – то не можна за тиждень чи за місяць усе повністю відновити!» – каже генерал-майор Гордійчук.
Він наводить як приклад ліцей імені Богуна, який очолює. За попередні роки колишнє суворовське училище фактично розікрали, тут процвітала корупція і «мажорство». Багаті батьки «здавали» сюди синків, які впіймалися на п’яних ДТП або іншому криміналі, і тим підвозили на КПП піцу (а то й алкоголь) на «Мазераті». Хабар за вступ сягав 5 тисяч доларів, а тих хлопців, які справді хотіли продовжувати кар’єру офіцера, навчалося дуже мало.
Прийшовши на посаду начальника ліцею, Гордійчук запровадив програми «Стоп корупція!» і «Стоп мажор!», до яких згодом додалася ще й «Стоп зозуля» (це для батьків, які «скидають» синів у ліцей, сподіваючись, що їм там «вправлять мізки».
Тепер головна мета керівництва ліцею – виховати справжніх, мотивованих і патріотичних українських військових.
«Наш ідеальний випускник – це англомовний майстер спорту із золотою медаллю й бажанням служити своїй Батьківщині», – наголошує генерал.
І додає: «Я на 90% упевнений, що хабарів за вступ у нас більше немає. Не можу стверджувати на всі 100%, але ми безперервно працюємо над тим, щоб виявляти корінь зла.
Автори: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун
