«Ставте цілі, руйнуйте міфи та перемагайте себе!», – майстер спорту України з легкої атлетики та кандидат історичних наук Дмитрій Ніколайчук

Майстер спорту України з легкої атлетики, кандидат історичних наук, вчений секретар відділу історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України, куратор тренерської платформи СORNESS-corporate fitness. Тренує десятки любителів з бігу та тріатлону. Допоміг не одному щасливчику підкорити свій перший марафон! Людина, яка вдало поєднує сім'ю, роботу, спорт та науку.Важко повірити, але цими званнями володіє 27-річний Дмитрій Ніколайчук із Даничева.

Навчався хлопець у Даничівській школі, потім – у Корецькому НВК «Школа-ліцей». Вищу освіту юнак здобував у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова на історичному факультеті, адже вивченням історії захоплювався зі школи.

– Ще в ліцеї займався у Малій академії наук, у яку «втягнула» мене Олена Василівна Ясковець, учитель історії. З нею досліджував тему голодомору. В університеті вивчав постать корецького іконописця Василя Гладецького. Писав із цієї теми дипломну, магістерську роботи. Але це було дослідження, обмежене архівами, якими займався у Рівному. За два тижні дістав там інформацію, якою користувався практично до п’ятого курсу. Трохи досліджував історію даничівської церкви, школи. Це невеличкі статті на 5-6 сторінок з якимись посиланнями, архівними зносками. Наукові роботи, але невисокого рівня, де є факти і дані, але аналізу як такого немає.

Після закінчення магістратури Дмитрій продовжив навчання в Інститут історії України Національної академії наук України. Подав автореферат, здав екзамени і його прийняли в аспірантуру на державну форму.

– Там тему дослідження потрібно було змінювати. Керівником був вчений секретар інституту історії Олександр Рубльов. Приставили мене до відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст. Були варіанти різних тем, але зупинився на цікавій для мене – «Київська губернська адміністрація (друга половина ХІХ - поч. ХХ ст.)». Досліджував її керівний склад, повноваження, функції, як вона діяла, різну проблематику щодо губернаторів, віце-губераторів, чиновників. Тим паче архіви всі були в Києві, на місці, там зміг найти необхідну інформацію. Тож у 2018 році захистив кандидатську дисертацію.

Минулого року Дмитрій почав працювати в Інституті історії України НАН України молодшим науковим співробітником, а цьогоріч його затвердили на посаді вченого секретаря відділу історії України ХІХ-поч. ХХ ст. У червні він був нагороджений премією київського міського голови Віталія Кличка за особливі досягнення у розбудові столиці України у номінації «Наукові досягнення».

Наукова діяльність Дмитрія нерозривно переплелася зі спортивною, якою професійно займається 7 років.

– Вступивши в університет, я не бігав, іноді виходив на деякі змагання. Хоча не можна сказати, що я і в Корці спортом займався. Просто вдома з хлопцями бігали навкруг ставка, брав участь у шкільних змаганнях, – згадує Дмитрій. – У травні 2012 року, уже в Києві, випадково помітив плакати організації RunUkraine, що проходитиме якийсь марафон. Зареєструвався на 5 кілометрів, прибіг п’ятим із близько 80 учасників, правда «легені випльовував». Наступного разу заявився на 10 кілометрів, якось їх пробіг за 44 хвилини, пенсіонери тоді мене якісь обганяли, був хтозна-який. Проте на цих змаганнях вдалося познайомитися з представниками KM Running club. Через кілька днів потрапив у клуб на тренування. Там познайомився із Костянтином Леонідовичем Лєбєдєвим, який згодом і став моїм тренером.

Уже після двох місяців тренувань Костянтин Лєбєдєв запропонував Дмитрію взяти участь у Чемпіонаті України з кросу. Ще через два роки спортсмен зміг виконати норматив кандидата в майстри спорту, а в 2018 році – норматив майстра спорту.

Із 2016 року Дмитрій почав займатися тренерською діяльністю. Хоча знання і досвід певний мав, проте вирішив закріпити свої знання і вступив до Національного університету фізичного виховання і спорту України, тож нещодавно здобув ще одну спеціальність – «Тренер із обраного виду спорту» (легка атлетика).

– Говорять, що перший тренер якусь базу закладає, можливо, й так. Але важливо, щоб перший тренер не зламав спортсмена, дитину. Своїм першим тренером можу назвати Оксану Вікторівну Рогальчук. З нею ми займалися спортивним туризмом, хоча це були тренування технічні. Насправді межі дуже швидко змінюються, якщо тренуєшся кожного дня. Змінюється свідомість, розумієш, наскільки ти можеш більше, а наші можливості безграничні й більшість цих перепон лише в голові. Зараз треную в основному дорослих. Люди починають з нуля і через пів року пробігають 20 км, свій перший напівмарафон. Кожен перед собою різні цілі ставить, але людина реально через 3-4 місяці тренувань може пробігти 15-20 км. Звичайно, ми говоримо про подолання дистанції, не говоримо про швидкість. Біг – це показник вашого здоров’я. Якщо ви почали бігати, маючи проблеми зі здоров’ям, обов’язково вони дадуть про себе знати. Це не означає, що потрібно зав’язувати зі спортом, це має вас спонукати зайнятися собою, своїм здоров’ям. Люди і в 60, і в 70 років долають марафони, вони абсолютно здорові. Моєму тренеру Костянтину Лєбєдєву 64 роки, але вік не заважає йому бути у прекрасній спортивній формі.

У спортивному манежі юнак зустрів і свою майбутню дружину Марію, яка родом із Калуша. Дівчина займалася спортивним орієнтуванням, є чемпіонкою України, неодноразово виїжджала на чемпіонати Європи та світу. Спочатку обоє вчилися і підпрацьовували, згодом одружилися, а минулого року у подружжя народився синочок Олександр.

Нині розпорядок дня Дмитрія виглядає наступним чином: о 6 ранку іде в спортивний клуб, де тренує людей і тренується сам, потім працює в Інституті історії, іноді ще йде до архіву, а після роботи віддає себе сім’ї. На тренування залежно від сезону і складності витрачає від години до двох з половиною кожного дня.

– Оце такий у мене графік. О десятій треба лягти спати, бо якщо ти не виспався, то ні тренування, ні робочий день нормально не пройде. А це вже як син дозволить, так у нас і виходить, – розповідає з посмішкою молодий татусь. – Дружина уже починає ходити на роботу. Буває, що утрьох, разом із сином, ходимо на тренування. На розминочному полі він себе нормально почуває. Усім я задоволений. Якби не займався спортом, то у житті, можливо, якісь інші негативні моменти з’явилися б: алкоголь чи неправильне харчування, від цього ж здоров’я зовсім змінюється. А так харчуюся правильно, рано лягаю спати, я в режимі. Отримую адреналін, який не шкодить іншим, адже хтось його одержує з бійок чи екстремальних діянь. Хочеться, звісно, на вищий рівень виходити (олімпіади, чемпіонати Європи), але маючи такий режим дня, поїхати на збори складно. Складно уже щось вибрати, бо і те, й інше любиш. Від тебе і там, і там залежні люди. Якось так воно переплелося… Кожної пори року щось переважає більше, щось менше. Десь я чимось жертвую, а потім потрібно надолужувати. Влітку, у період змагань жертвую наукою, беру відпустки. А осінню чи взимку доводиться більше працювати в Інституті історії.

За словами Дмитрія, усі досягають успіху по-різному, але найголовніше – обрати собі мету і наполегливо йти до неї, вчасно зрозуміти, яке заняття для тебе стане справою всього життя. І ніколи не варто опускати руки:

– Батьки часто віддають дітей в коледжі, училища, технікуми. Для чого? Дайте можливість отримати середню освіту, здати ЗНО. Головне – бажання дитини. Треба жити не тільки своїм селом чи райцентром, а ширше дивитися на світ, він набагато більший, ніж нам здається. І знання набагато глибші можна отримати. Звичайно, треба мати хороших учителів. Тут мені пощастило. І в Даничівській школі вчителі були хороші, вони ще й зараз працюють, там хорошу базу можна отримати. І в ліцеї я наставників хороших мав. Ліцей справді відкрив для мене дуже широкі двері у світ. Ми їздили і на змагання, й на олімпіади, і в МАНі займалися. Батьки завжди сприяли створенню комфортних умов для розвитку, й знаходили кошти, щоб їздити на навчання у Корець, об’їздити всю Україну, подаючи заяви у ВНЗ, передаючи «передачі» у Київ. Вони ніколи не визначали мій шлях, самостійно дозволяли приймати іноді складні життєві рішення, хоча, напевно, неопосередковано формували коло інтересів та спілкування так, щоб я не міг вибрати щось погане, за що я їм дуже дякую. Тому і всіх закликаю сприяти навчанню й розвитку своїх дітей, не «заривати їх у землю». Я сам вступав в університет, в аспірантуру. Це все реально. Йди проти системи, якщо вона тебе ламає. Так, треба багато займатися самоосвітою, але цілком реально вступити у київський виш, просто здай ЗНО на 199 балів і все о’кей. Читай правила ВНЗ і виконуй, тільки читай їх не за 5 хвилин, а за 2-3 роки до вступу. Зрозумій, як можна поступити в університет чи аспірантуру з додатковими балами. Насправді у вузах студентів бачать, якщо вони розумні, мислять, то їх не викидають, зараз система змінилася. Можливо, складніше учитися, бо не всі стипендію отримують, але якщо ти прикладеш максимум зусиль, то і стипендія буде.

Тож ставте цілі, руйнуйте міфи та перемагайте себе!

Ганна СОЛОНІНКО